Я все життя, любов, тебе чекав

Як водоспад, гримлять слова гучні, 
Але найбільша сила в тихім слові. 
І тільки ті щасливі справді дні, 
Де є хоч крапля Справжньої Любові. 

Душа співає Сонцю і Весні, 
Зірками сяють обрії казкові, 
Палає у безмежній далині 
Чарівне світло Справжньої Любові. 

Пливе у хмарі Місяць на човні, 
Ставкам дарує рушники святкові, 
А нам – печаль і мрії осяйні, 
Й чекання вічне Справжньої Любові. 

Я все життя, Любов, тебе чекав, 
Вдивлявся у світанки пурпурові. 
Вже сивиною сніг повисипав, 
А все ще прагну Справжньої Любові. 

Ти прилітала, часом, уві сні 
(А сни мої старі, не кольорові)— 
Зникали вмить усі думки земні, 
Відчувши подих Справжньої Любові. 

І вірші не писалися мені, 
Тьмянило розум хвилювання крові, 
Палало серце, наче у вогні 
І все жадало Справжньої Любові. 

Було… Було! Даремне каяття. 
Заплачуть скоро дзвони малинові, 
І відійду в далеке небуття. 
А чи пізнаю Справжньої Любові?... 

Блукає доля у тяжкій імлі, 
Ховає сльози у стрічки шовкові, 
Відлічує мені печалі дні, 
І теж не знає Справжньої Любові. 

Великий Боже! Люди ж не святі. 
С кажи мені свій вирок в тихім слові 
І подаруй (хоч в іншому житті!) 
Тепла і світла Справжньої Любові. 

Я все життя, Любов, тебе чекав...