Життя з секонд-хенду
У дитинстві вона доношувала одяг старшої сестри. У юності зустрічалася з хлопцями, котрих покинули її подруги. У тридцять зрозуміла, що старанно – крок-у-крок – повторює шлях матері: некоханий чоловік, остогидла робота, двійко сопливих, вічно невдоволених життям спиногризів. Зрозуміла якось буденно. Не внаслідок раптового катарсису, чи затяжної депресії. Ця ідея муляла довгий час, поступово ставши беззаперечним фактом – вона проживає не своє життя.
Одного мрячного листопадного ранку поспішала на роботу. Сумне гайвороння байдуже споглядало на неї з голого віття каштанів, переминаючись з лапки на лапку від холоду. Осінь була ззовні неї, осінь була всередині. Одночасно хотілося вмерти і не запізнитися на працю. Саме у цей момент її увагу привернув стовп. Точніше - об’ява на ньому. Хто взагалі в епоху інтернету ще намагається донести до інших інформацію через стовпи? Хіба що собаки, котрі мітять територію, даючи іншим псам зрозуміти – цю вулицю «кришує» сенбернар Лорд, чи безпородне, проте напрочуд гавкуче, собачисько на прізвисько Сірко.
Не варто недооцінювати чоловічу пиху та жіночу цікавість. Підійшла. Прочитала. Розмиті краплями літери без преамбул та прелюдій пропонували:
«50$ за годину вашої присутності. Бонусом – відповідь на головне питання життя. Запис за телефоном.»
Нижче був вказаний номер яскраво червоним кольором – відтінку пики її чоловіка після третьої чарки горілки.
Замислилася. Погодинно платять або повіям, або працівникам конвеєрного виробництва. За сексуальні послуги 50 баксів – малувато, за пакування продукції на заводі – забагато. У будь-якому разі це більше за її денну зарплатню. Повагавшись, зателефонувала начальнику та досить талановито зіграла роль грипуючої. Мовляв, день відлежуся, а там подивимося.
На спробу записатися на підробіток відповів низький проникливий голос. Велів приходити в аудиторію №724 місцевого інституту біології імені Остапа Череватого. Хоч не підвальне приміщення в районі вокзалу – і те добре. А то потім ще, гляди, прокинешся під мостом без однієї нирки та із зіпсованим макіяжем.
Черги не було. Лише вийшов назустріч чоловік, розгублено перераховуючи 5 папірців номіналом по 10 доларів.
- Що там роблять? – поцікавилася наша героїня.
- Та всяке-таке, - спантеличено відповів попередник, відсахнувшись.
Постукавши, для годиться, увійшла. Звичайнісінький кабінет: світлі шпалери, книги й папки за склом у шафах. За столом – солідного вигляду дядечко із професорською лисиною, на якій виплясував гопака сонячний зайчик.
- О-о-о! Якраз вчасно, - зняв чоловік окуляри. Поплювавши на лінзи, протер білим халатом, повернув на тоненьке перенісся. – Я так розумію, ви – та сама Лариса, що записувалася на десяту?
- Та сама, - зізналася жінка.
- Чудово! Я називаюся Іваном Антоновичем. Радий знайомству.
- То що я маю робити? – відразу перейшла до діла.
- Відповідати на питання ось у цій чудернацькій касці – вказав на крісло, до якого було зверху підведено щось на кшталт мотоциклетного шолому із підключеними різнокольоровими дротами.
Що ж їй нагадувала ця конструкція? Здається, у салонах краси та дорогих перукарнях є такі чудернацькі механізми для сушіння волосся.
- Якими будуть питання? Вимушена попередити, що не дуже добре вчилася у школі. Тож, якщо від правильних відповідей збуде залежати сума винагороди …
- Не переймайтеся на рахунок цього! – широко посміхнувся новий знайомий, блиснувши золотим зубом. – На мої запитання не може бути хибних відповідей. Вони мають особистий характер. Звісно, гарантується конфіденційність з обох боків. До речі, підпишіть отут і отут.
Лариса поставила підписи. Сіла у крісло. Коли науковець намертво зафіксував її зап’ястя та ступні стяжками, трохи занервувала. Зрозуміла, що саме нагадував їй цей винахід. Зовсім не перукарню. Фільм по Стівену Кінгу – «Зелена миля». У ньому таким чином страчували засуджених до смертної кари на електричному стільці. Смикнулася:
- Це безпечно?
- Абсолютно! Жодна мавпа не постраждала.
- Жодна мавпа?
- Раніше я перевіряв свій винахід на мавпах. А до цього ще й на щурах. Хоча, звісно, психосоматичні імпульси нижчих приматів, тим паче гризунів, майже не давали ніяких результатів, окрім перевірки безпечності досліду.
- А що за дослід? - як могла відтягувала процес жінка.
- Це якраз друга частина моєї об’яви. Про головне питання життя. Усі цікавляться лише грошовою винагородою. Живемо у меркантильні часи остаточної перемоги консюмеризму над потребами душі.
Лариса терпіти не могла розумних слів та зарозумілих балачок. Перебила:
- Так що за головне питання?
- Скільки у Вас Вас.
- Скільки у мені мене?
- Саме так. Знаєте, є соки із мінімум 80% вмістом фруктової рідини, є нектари – від 25 до 50%. А є напої на основі фруктів. Тут взагалі може бути лише ароматизатор та підсилювач смаку. Так і люди. Кожен народжений для чогось конкретного. Проте соціум часто нав’язує нам чуже життя. Розумієте?
- Дивно, але саме про це я нещодавно думала.
- Нічого дивного. Усі, окрім тих-самих нижчих приматів, час від часу задаються цим запитанням. Уявляєте, скоро кожний матиме у вигляді мого винаходу компас, котрий буде показувати вірність, чи хибність обраного шляху. Ось тоді світ стане саме тим місцем, яким має бути – запрацює, як аптечні ваги, у котрих кожна шестерня на своєму місці.
- То що саме робить Ваш … пристрій?
- Вказує відсоткове співвідношення життя піддослідного до того сенсу, заради якого він народився. Він це робить внаслідок докладного аналізу мозку.
- А навіщо питання?
- Щоб я мав змогу вивести статистику та перевірити якість отриманого результату.
- А якщо я збрешу?
- Це виключено. За брехню відповідають префронтальна кора та тім’яна область мозку. На час досліду я обмежу їх функціонування за допомогою струму. Не хвилюйтеся, Ви не відчуєте нічого, окрім легенького поколювання. Почнемо?
- Гаразд.
Іван Антонович обережно надів на голову жінки шолом. Зафіксував підборіддя гумовим шнуром. Клацнув важелем десь у районі потилиці.
З цього моменту Лариса ніби провалилася у тягучий хворобливий сон. Пам’ятає лише як відповідала на дурні питання професора, по типу: Чим цікавилися у дитинстві? На які гуртки мріяли записатися? Чому вирішили одружитися саме із цим чоловіком? Чи задоволені інтимним життям із ним? На це втручання у особисте життя хотіла було дати неправдиву відповідь, та не змогла. Навдивовижу для себе самої зізналася, що щомісячні рахунки за газ отримує частіше, ніж оргазм. Значно, значно частіше. Злякалася, що зараз професор запитає чи любить вона дітей. Звісно, любить. А що, якщо насправді ні? Він запитав. На щастя, вона не пам’ятала достоту що саме відповіла.
У якийсь момент щось коло самісінького лівого вуха гучно вибухнуло. Тіло пронизав нестримний міцний струм. М’язи звело судомою. Здавалося, от-от почнуть ламатися кістки.
- Дідько! Лайно! Хай би йому трясця! – зовсім не науковими термінами заволав Іван Антонович, вимикаючи апарат з розетки.
Отямившись, Лариса не відразу зрозуміла де сама знаходиться. Нарешті очунявши, навела різкість на обличчі науковця, котрий намагався триматися невимушено.
- Ви в нормі? Виникли деякі непередбачувані обставини. Довелося безпосередньо у процесі досліду замінити одну запчастину, що вийшла з ладу. Якість сучасних транзисторів та резисторів не витримує жодної критики.
Жінка вже було хотіла обкласти мучителя добірною лайкою, аж раптом помітила дивну річ: над його головою – точнісінько коло маківки – повисли цифри помаранчевого кольору: 34. Вони ніби пульсували – то з’являючись, то зникаючи. Вочевидь, це стало побічним ефектом досліду – наслідком несправності механізму.
- Усе добре, - збрехала вона, не бажаючи ставати піддослідною мавпою, життя котрої – розмінна монета в загребущих руках людей науки. – Можу я вже йти?
- Так. Ось Ваші грошенята.
Огидно наслюнивши язиком великий палець, відрахував п’ять купюр.
- А відповідь на головне питання життя?
- На жаль, всього лишень чотири. Мені шкода. Можливо, Вам стане трохи краще від думки, що такий низький рівень у більшості моїх піддослідних.
- Не стане, - знову збрехала Лариса, котрій дійсно було приємну, хоч і трохи за це соромно, дізнатися, що не одна вона така нещасна. – А який він?
- Хто? – вирячив зенки Іван Антонович.
- Мій шлях до мене самої.
- А ось це вже платна інформація. І коштуватиме вона не 50 вічнозелених банкнот, а набагато більше.
- А я думала, що Ваша мета – зробити щасливим світ, а не збагатитися за його кошт.
- Одне іншому не заважає. А тепер прошу покинути кабінет. Мене чекає наступний піддослідний.
Лариса і сама рада була піти. У дверях зіштовхнулася із літньою жінкою. Хотіла прошепотіти їй, щоб забиралася геть, не приймаючи участь у дивних експериментах. Та у горлі пересохло. А за мить і двері зачинилися, ледь не вдаривши її по носу.
Широким коридором повз неї почимчикував вчитель із журналом під пахвою. Над його головою блимав титр: 16. Двійко студентів намагалися домовитися із ним про дату перездачи. У одного з них рівень власної особистості був 21, у іншого аж цілих 27.
Вийшовши на вулицю, опинилася у натовпі – люди саме вийшли на обідню перерву з офісів та місцевого заводу по виготовленню пластикового посуду. Над кожним загорялися, зникали, а потім знову загорялися вогняно-полум’яні показники: 18, 7, 22, 13. Найвищий показник був у бабусі, що торгувала при дорозі садовиною та городиною: 36. Найнижчий рівень, а саме – 2, помітила у скоцюрбленого клерка, що мляво шкутильгав на своє робоче місце, ліниво дожовуючи масний чебурек.
У затурканій голові сяйнула рятівна думка: а що, якщо це просто уява? Та у цей момент на неї з блискучої вітрини магазину побутової хімії приречено поглянуло її особисте сумне відображення, над головою якого, наче вістря сокири, нависло число 4.
І тут усереднені жінки ніби натягнулася та із присвистом обірвалася дзвінка струна. Уважно озирнувшись, на видноколі вона помітила лише зграю пристосуванців, що проживають чужі життя у лячному, але комфортному для них трансі самоприспання. Лариса почала підходити до кожного і озвучувати їхній вміст себе у собі. Вона інфернально гиготіла, викрикувала показники та хапала жінок за сукні, а чоловіків за куртки. Захопившись процесом розкриття істини, не помітила, як позаду припаркувалася карета швидкої допомоги. Міцні руки схопили її, скрутили у баранячий ріг, та запхали у авто, ткнувши обличчям у підлогу.
У лікарні для психічно хворих Лариса спершу відбивалася, кусалася, плювалася та навіть жбурнула у санітара смердючим металевим судном. Аж раптом зрозуміла очевидну, хоч від того не менш дивну річ: у ній усього 4% особистості Лариси. Це означає, що галоперидол зараз вколють не їй. Ін’єкцію отримає та – інша – життя котрої носила на собі Лариса стільки років. То й по ділу їй! Нехай вирубається. Розслабившись, дозволила медикам зробити їхню справу. Останнє, що вихопив її зір, – як лікар вислуховував відповіді хворого, міцно прив’язаного до каталки. Ескулап при цьому ледачо малював на папері каляки-маляки, вочевидь намагаючись проковтнути позіхання. Над його тім’ям показник 3 згас та загорілася цифра 2. Над чолом хворого миготів рівень особистості 94.
