Замурзані писки самотніх сумних вечорів

Замурзані писки самотніх сумних вечорів

У вікнах моїх виникають, немов в галереї.

Хай їхні портрети позбавлені геть кольорів,

Та я їм читаю римовані ямби й хореї.

 

Печаль неозора окутує все навкруги,

Сідає докучливим вороном на підвіконня.

І ніч скоро Ротшильдом прийде збивати борги,

Заславши до мене колектора – себто безсоння.

 

Нарешті рішучість моя перейшла Рубікон,

Знов телефоную тобі, хоч і прірва між нами.

По колу я слухаю приспів «The show must go on»,

Котрий в тебе вже років десять слугує гудками.

 

Твій голос у слухавці вмить полікує нас, мов

Священна молитва, чи міфом овіяна мантра.

Я так сумував без нічних нескінченних розмов,

І в урвище нашого «вчора» летить наше «завтра».