Він був поетом з маківки аж до п’ят

Він був поетом з маківки аж до п’ят,

Він підбивав бухгалтерію власних втрат.

Виводив сальдо занедбаних почуттів,

Його емоцій стало б на сто життів.

Він говорив із Господом раз на раз,

Зорі вночі сприймав за дороговказ.

Жив не у борг, у чорта не брав кредит,

Смерть – він казав – влаштує нам аудит.

Коли його питали: «А що ж любов?»

Піт на його чолі виступав, немов

Пильно тримає найбільшу із таємниць.

Часто лежав в безсонні він горілИць,

Дивлячись в небо, він думав: самотньо там

Певно далеким, тихим, німим зіркам.

Сум огортав – повзучій, немов пирій.

Мав він шляхетну – найкращу з можливих мрій:

Прагнув знайти таку послідовність слів,

Щоб кожен в світі сенс їхній зрозумів.

Щоб не зважав на націю, вік, чи стать,

Слово своє карбував – як міцну печать.

На планетарному рівні, для всіх держав,

Він би сказав! Ох, він би їм всім сказав!

Вийшовши, мов Шекспір, з-за брудних куліс,

Що при нагоді він би до всіх доніс?

Бовкнув би дідьку: пердло старе, не воюй!

Хіпарську думку що квіти – це краще куль?

Кілька банальних істин ... Мабуть, і все.

Ну і кого це врятує? Кого спасе?

Без тебе знають моралі дурну абетку,

Тут іще ти у шмарклі брудниш жилетку.

Марно чекати в пустелі цвітіння руж,

Не переймайся спасінням їх мертвих душ.

Совість втрачаєш, коли перейшов межу

Людської гідності. Слухай, що я скажу:

Заради правди і смертних гріхів спокути,

Поет, говори для тих, хто ще здатен чути.