Він був поетом з маківки аж до п’ят
Він був поетом з маківки аж до п’ят,
Він підбивав бухгалтерію власних втрат.
Виводив сальдо занедбаних почуттів,
Його емоцій стало б на сто життів.
Він говорив із Господом раз на раз,
Зорі вночі сприймав за дороговказ.
Жив не у борг, у чорта не брав кредит,
Смерть – він казав – влаштує нам аудит.
Коли його питали: «А що ж любов?»
Піт на його чолі виступав, немов
Пильно тримає найбільшу із таємниць.
Часто лежав в безсонні він горілИць,
Дивлячись в небо, він думав: самотньо там
Певно далеким, тихим, німим зіркам.
Сум огортав – повзучій, немов пирій.
Мав він шляхетну – найкращу з можливих мрій:
Прагнув знайти таку послідовність слів,
Щоб кожен в світі сенс їхній зрозумів.
Щоб не зважав на націю, вік, чи стать,
Слово своє карбував – як міцну печать.
На планетарному рівні, для всіх держав,
Він би сказав! Ох, він би їм всім сказав!
Вийшовши, мов Шекспір, з-за брудних куліс,
Що при нагоді він би до всіх доніс?
Бовкнув би дідьку: пердло старе, не воюй!
Хіпарську думку що квіти – це краще куль?
Кілька банальних істин ... Мабуть, і все.
Ну і кого це врятує? Кого спасе?
Без тебе знають моралі дурну абетку,
Тут іще ти у шмарклі брудниш жилетку.
Марно чекати в пустелі цвітіння руж,
Не переймайся спасінням їх мертвих душ.
Совість втрачаєш, коли перейшов межу
Людської гідності. Слухай, що я скажу:
Заради правди і смертних гріхів спокути,
Поет, говори для тих, хто ще здатен чути.
