Тут надовго
Час від часу на тлі комфортності (умовної, звісно) сьогодення з минулого виринають холодні спогади.
Це спогади не тільки й не стільки про нестачу коштів, а радше про взаємопорозуміння та його відсутність.
Терпіти не можу, коли замість звернення за іменем або за іменем та по батькові, або просто нейтрально-милозвучного "пані" поруч зі мною лунає ось це загадкове "людино добра".
Одразу виникають два логічних запитання:
1.Хто сказав, що я людина?
Може, я грифонеса, горгулья чи ельфійка?
2. Звідки Вам знати, добра я чи ні?
Якщо порівняти життя з онлайн-грою, я схожа на нейтралку. Не можу накинутись на того, хто мені нічого поганого не зробив, але й не можу терпіти, коли моє відбирають і опираюся цьому страшенно.
Так, тут, у столиці, звичайний кежуал-одяг, який нормально всіма сприймається в обласних центрах, багато хто бачить як лахміття. Шкода.
Навіть маючи кошти, я не дуже люблю їх витрачати на їжу й одяг. Головне завдання - навчатися, основні товари - книги.
Хтось із моїх одноліток (переважна більшість) уже має своїх дітей, їм купує книги, а я, майже чайлдфрі, збираюся читати, читати й ще раз читати, наче завтра кінець світу й усі книги зникнуть із центру Києва.
Читати зараз, сьогодні, вчора, читати, бо світ переповнений моїми конкурентами й конкурентками, завтра може не настати...Читати, аби почуватися в безпеці, аби вижити завдяки знанням, аби вчасно захиститися від ще однієї катастрофи...Читати, аби потім написати про цю реальність так, як не напише ніхто...
Цей настрій трохи нагадує первіснообщинний устрій у стародавніх племен.
Інші із самого початку мають усе. Вони впевнено беруть свою Kyiv Smart Card та їдуть на будь-яку станцію метро. Що я маю зробити для цього міста, аби воно мене прийняло?
Воно прийме мене, але обійми його - сталеві, таємниці його - отруйні, від любові до ненависті - один крок, а я боюся залишитися типовою, безталанною, в розпачі покинутою викладачами й друзями.
Ні, пані пенсіонерко, я поважаю Ваш вік і досвід, але не називайте мене доброю.
Я не Малефісента, але точно не Снігуронька і не Попелюшка.
Я - нейтрал, тому інколи опираюся загальнолюдській етиці.
Треба для життя знати архіви - я знатиму. Я все це вивчу й любитиму щиро.
Треба знати про роботизацію - дізнаюсь і про неї, а час для віршів та пісень буде хіба що ввечері.
Тому, шановна пані, я слухатиму Вас уважно, пильнуватиму за кожним Вашим кроком, аби спіймати Вас на тому, як Ви, почесна містянка, словом кривдите молодь. Для чого це потрібно? Ні, я не споживаю негатив кінськими дозами. Просто я шукаю правду, а правда у великих містах живе на узбіччі.
До слова, у Ваших інтересах я телефонувала до Мінсоцполітики.
Там стверджують, що пенсії надходять вчасно та в повному обсязі. Важко повірити. Треба копати далі.
