Розмова над хвилями.

Вона:

- Сонце над морем. Тінь барвить хвилі.

Нас наче ж двоє… Чом тінь одна?

Він:

- Летимо вгору! Й долі летіли…

Серденько моє, геть ти сумна?

Вона:

- Дух води й солі рве десь вітрила,

Хвилі здіймає , сіє жахи

Він:

- Але ж нам доля, подивись мила,

Тіні єднає… Ми - мов птахи!

Вона:

- Вітер пихатий бурю ворожить.

Заздрить коханню вільному він!

Виє : «Літати люди не можуть…»

Чуєш зітхання : «Бог не дав крил!»

 

Журиться море - квилить й темніє.

Он громовиця б’є далечінь.

Він:

- Сум кличе горе. Пісня німіє

В серця світлиці. Жур - то теж тінь!

 

Хвилі , чи сльози бавляться тою?

Вітру облуди підуть до дна!

Сіль життя – грози! Щастя метою -

Двоє…й ми-люди… та тінь одна…