Розмова над хвилями.
Вона:
- Сонце над морем. Тінь барвить хвилі.
Нас наче ж двоє… Чом тінь одна?
Він:
- Летимо вгору! Й долі летіли…
Серденько моє, геть ти сумна?
Вона:
- Дух води й солі рве десь вітрила,
Хвилі здіймає , сіє жахи
Він:
- Але ж нам доля, подивись мила,
Тіні єднає… Ми - мов птахи!
Вона:
- Вітер пихатий бурю ворожить.
Заздрить коханню вільному він!
Виє : «Літати люди не можуть…»
Чуєш зітхання : «Бог не дав крил!»
Журиться море - квилить й темніє.
Он громовиця б’є далечінь.
Він:
- Сум кличе горе. Пісня німіє
В серця світлиці. Жур - то теж тінь!
Хвилі , чи сльози бавляться тою?
Вітру облуди підуть до дна!
Сіль життя – грози! Щастя метою -
Двоє…й ми-люди… та тінь одна…
