Мушля...
Н.К.
Подалі від людських очей,
за підворіттям океану,
багато нудилось речей.
- Облиш, сміття… – казали пану.
Цікавість, звичка, щось іще –
йому кортіло до нестями
відчути той магічний щем
від спілкування із речами.
Їх сповідь, іноді есе,
про сьогодення і минуле,
нагадувала карусель:
яскраве й темне перетнулись
чи на годину, чи на мить –
він не зважав, він мовчки слухав
про сенс заручин, про шторми,
ким є насправді жирна муха;
скрипаль, трубач та піаніст,
Надія Капі… – далі стерто;
про двійко бісерних моніст,
про ЖЕК, який чека омерта;
знамена, глиняні чашки,
стільці у купі з ковроліном,
томи з «Республікою ШКІД»
Збанацьким, Олександром Гріном;
люстерка, люстри, скельця бра,
Michelin із дірочкою в боці:
то з їжаками сталась гра
чи проти, чи на їхнім боці.
А поряд, сповнений зневаги
до світу та його ідей,
на дні, як мушля, скнів Volkswagen,
що віру втратив у людей.
Сліпий, іржавий, ледь притомний,
забув, що знав, як плине час,
як починав життя у домні,
як в серці жевріла свіча.
Він говорив повільно, тихо,
неначе у останній раз,
про день, коли спіткало лихо,
як, до нестями, любить джаз.
Beetle хитрував:
- Не маю втоми,
тримаюсь навіть у багні!
Вважав, реєстраційний номер
врятує.
Марно, що на дні…
