зрозуміло
Даруйте, небеса, мені вірша,
щоб пташенята заздрили на щебіт,
щоб тиша розпорошилась, душа
дістала індульгенцію,
і небо
схилило крила, -
крилам - уповні
я порадію, бо відчую дотик,
отого Янгола, що на війні
оберігав звичайних, і трьохсотих...
О, небеса! - ввижалися мені
такі молитви,
що стривожать паству,
засвітять свічку у моїм вікні,
і змусять зорі з неба ближнім красти.
Але чомусь стинаю з слів красу,
надіюсь на прості, незвучні фрази,
що до людей звичайних донесу,
і не завдам їм болю і образу.
Та зрозуміє навіть мій сусід,
отой що звик торкати світ руками,
мою розмову, що залишить слід,
як рана, що кровить бува роками.
А потім я замовкну, бо вірші -
дарунок долі і музик небесних,
злетять без мене у краї чужі,
де оживають тіні безтілесні...
