зрозуміло

Даруйте, небеса, мені вірша,

щоб пташенята заздрили на щебіт,

щоб тиша розпорошилась, душа

дістала індульгенцію,

і небо

схилило крила, -

крилам - уповні

я порадію, бо відчую дотик,

отого Янгола, що на війні

оберігав звичайних, і трьохсотих...

 

О, небеса! - ввижалися мені

такі молитви,

що стривожать паству,

засвітять свічку у моїм вікні,

і змусять зорі з неба ближнім красти.

 

Але чомусь стинаю з слів красу,

надіюсь на прості, незвучні фрази,

що до людей звичайних донесу,

і не завдам їм болю і образу.

 

Та зрозуміє навіть мій сусід,

отой що звик торкати світ руками,

мою розмову, що залишить слід,

як рана, що кровить бува роками.

 

А потім я замовкну, бо вірші -

дарунок долі і музик небесних,

злетять без мене у краї чужі,

де оживають тіні безтілесні...