...Щось сталося?

Та ні...

І щось таки змінилося в тобі.

Хіба?

В твоїх очах тепер немає дна,
і проглядається у них лиш темна пустота...
Обличчя твоє стало, як стіна,
гранітна...
Ні усмішки, ні гніву,
ні болю... Ні встиду...
Лиш спокою завіса,
немов туман нависла.
І голос твій кудись пропав.
Мовчиш...
Його неначе в тебе хтось забрав.
Скажи хоч щось!

Не бачу змісту...

Але чому?
Невже в тобі більш не лишилось того хисту,
раніш для цього не потрібно було змісту.
Видумувать ідеї і пригоди
і находу складати поліндроми,
теорії, які ніхто не розумів,
ніхто не записав, ніхто не оцінив.
І не потрібно тобі було чужих слів 
свої знаходились в думках
навіть коли світив для них болючий крах.
І болю не було в тобі...

Він завжди був...
Але десь там всередині сокритий був
від поглядів сліпих людей,
що серце моє колять й по цей день,
не розуміючи ні своїх помилок
ні помилок чужих...
І в цьому я не бачу їх порок.
Вони живуть, і жити будуть,
а я помру і всі забудуть...

Мовчи. Нехай не чую я цих слів.

А рот мій навіть не заговорив.
Не мною це все мовлено було,
в очах і вчинках всеє сказане жило.
І хай живе. Мені вже все одно...
Самотність... яка ж вона гірка,
та краще вже вона ніж люди без тепла...

Чому ти кажеш так?
Невже нема...

Нема... Й ніколи не було.
Ще з самого початку все брехнею запливло.
А потім потонуло...
Лишилось лиш піти, забути.
Нічого вже не повернути...

А як же я? Все ти, і ти,
невже не видно тут всієї простоти!
Найлегше це забути і піти!
А біль не піде нікуди!
Ти зробиш тільки боляче усім...

Кому усім? У мене є лиш ти!
І навіть не зімною ти, нічого в нас нема.
А душу вже давно опікує холодна пустота.
Ти краще вже забудь мене, живи,
не боячись робити помилки.
Вони навчать тебе як далі жити.
Тепер прощай. І не забудь любити.
Бо інколи це все що в тебе є,
цінуй усе, що доля подає...
Прощай... Прощай пусте життя...