Де тиха водичка?..

Дарує море смагу золоту,

Та цим йому мене не приручити –

Давно закохана в природу ту,

Де випало по Божій Волі жити…

 

Не місто маю на увазі – ні!

Стежки шукаю до ставка чи річки…

З дитинства доля випала мені –

Зростати біля тихої водички…

 

Частіше обираю шлях собі

Туди, де квіти й трави запашні…

Як занудьгую у міській юрбі,

Втікаю в степ квітучий навесні…

 

А влітку він сухий, рудий, сумний,

Та і такий, понад усе, миліший…

Напрошується висновок простий:

Може, тому, що він мені рідніший?!

 

Сміх безтурботний… юність… по той бік…

Бурхливе море… - змінюються звички…

Душі неспокій… посивілий вік

Все тулиться до тихої водички…

 

02.08.13