Петрів батіг

Голубоокі пагони цикорію,

Малює синю блискавку ріка,

Колись це поле бачило історію:

Якійсь Петро прохвиськав батога.

Ще й бідкався, мабуть, словами тяжкими,

Не голосно, а так собі, тихцем,

Шукав між звіробоєм та ромашками,

Кульбабками, пахучим чебрецем,

А потім плюнув та поїхав зморений

І цяткою розтанув вдалині…

Батіг проріс, весною перетворений,

І весело підморгує мені.