ВИРЛООКЕ СОНЦЕ
19 березня відбувся день народження Ліни Костенко.
Захоплююсь її віршами. Дозволила собі зробити переклад...
ЛИНА КОСТЕНКО
ВИРЛООКЕ СОНЦЕ
сідає на чорну скелю.
З неба, гір і свободи собі збудувала дім я.
Небосхил для людини —
якраз відповідна, стеля.
Піднімеш думку — і не розіб'єш їй тім'я.
Майстрували нам стелю до млості, до одуру,
із найкращих ідей, з настановами згідно,
знявши мірку з пресованих бовдурів
і пружинно-спіральних негідників.
Спіральним зручно.
Високим не дуже.
Високим зроду таке не личило,
щоб те, за що ладен віддати душу,
думку твою підгинало й калічило.
Висока думка в'юнитись не вміє.
Впиралась чолом у погашені гасла,
крізь товщу стелі росла в надію
і, як свіча, без повітря гасла.
Боліла правдою. Плакала віршами.
Чистими ранами революції зяяла.
Училась мовчати. На бантині вішалась.
Або йшла милуватись північним сяйвом.
Морозами бита, муштрована покиддю,
виходила сива з тих академій.
На довгих столах вимирала покотом
від різних редакторських епідемій.
А люди питають:
— Де геніальні повісті?
Де думка епохи, весела й печальна? —
Поїхала у закритому поїзді.
Похована на цвинтарі мовчання.
Слухайте, ви, що ідеї розплямкали,
чиїми руками ту стелю роблено,—
воскресла думка, встає над уламками,
живою водою правди покроплена!
Золото мистецтва з переляком сплавити,
добути з брехні — ненадійна алхімія.
Єдина стеля мистецтва —
правда.
Піднімеш поезію — і не розіб'єш їй тім'я.
ПУЧЕГЛАЗОЕ СОЛНЦЕ ( перевод)
Пучеглазое солнце
на чёрные скалы летящее.
Построю себе я дом из гор, свободы и неба.
Для людей небосвод — как раз потолок подходящий.
Взметнутся мысли - и не разобьёшь им темя.
Нам потолок ваяли до одури, до рвоты,
из лучших идей, наставлений партийных,
сняв мерку с прессованных идиотов
и с негодяев спирально-пружинных.
Спиральным удобно,
Высокие тужат.
Высоким не к сердцу такое сроду,
чтобы за то, что отдать можешь душу,
калечило мысль и уродовало.
Достойная мысль не прогнётся невеждой.
Лбом упираясь в потухшие лозунги,
сквозь потолки прорастала надеждой
и угасала свечою - без воздуха.
Виршами плакала, правдою грешною,
ранами всех революций зияла.
Училась молчать и по-тихому вешалась
иль шла любоваться северным сиянием.
Морозами бита, муштрована мразями
седой выходила из тех академий.
И гибла на длинных столах от «заразы»
разных редакторских эпидемий.
А люди всё ищут:
- Где гениев повести?
Где мысль эпохи весёлая и печальная? -
Поехала в закрытом поезде,
похоронена на кладбище молчания.
Слушайте, вы, что идеи все скомкали,
чьими руками та крыша поставлена -
мысль уж воскресла, встаёт над обломками,
правды живою водою окроплена.
Золото искусства со страхом сплавить,
из лжи добыть — зря тратить время.
Единственная крыша искусства — правда,
поднимешь поэзию — и не разобьёшь ей темя.
© Copyright: Альгиз
Раздел: поэтические переводы
Свидетельство о публикации № 92197
