Гарбузова казка
Гарбузова казка (не кашка, а казка, саме так – «казка»)
Колись ми всі жили у гарбузах. Із них мій тато робив пузаті хати – справжні пузаті хати. Бо мій батько був гарбузовим різьбярем. Він знаходив старі копистки, покинуті на городі, гострив їх, і ними виколупував у гарбузових щоках двері та вікна. Волохату гарбузову м’якоть зі слизьким насінням батько віддавав лелекам – ті нею снідали. А в готовій гарбузовій хатці ми жили.
Мій батько дуже любив маму, і для неї він щодня різьбив по гарбузовій світлиці. Мовляв, живи, кохана моя, де хочеш. А як набридне в якій, то я нових тобі нароблю. Нарізьблю…
Мамі не набридало – їй подобались татові хатки, і в кожній з них вона стелила шпориш, наче килими. На вікна мама навішувала кукурудзяне волосся, а посередині гарбузової хатки мама ставила помідор. На грядках вона вибирала найкругліший, найспіліший, просила батька закотити його до світлиці. Це був наш стіл. І отак у кожній хатці – по столу, по помідору. За ними ми їли й пили.
Нас у тата з мамою було двоє – я та мій брат. У мене було плаття з ромашок, а брат носив шорти з картопляних квіток. І ми були такими ж рудими, як і наші гарбузи. Бо й батьки наші теж були рудими. І теж, як гарбузи… Я вже сплутала – а може, ми всі були гарбузами?
Ні, ми таки не були гарбузами – ми жили в них. І нам там було гарно. Тепер так не живуть. Тепер і гарбуза не кожна дитина побачить…
А ми з братом не тільки їх бачили – ми їх мацали, ми їх цілували й запитували в них, а чи можна до них зайти. Бо хоч ми й жили в тих гарбузах, але вважали їх живими.
У нас із братом завжди було по гарбузовій хатці – навіть по дві, по три. Та де там – бувало й по десять! Коли мамина гудина рясно вродить, то тато як нарізьбить для мами тих гарбузових хаток-світлиць! Мамі вистачало однієї, а в інших ми з братом жили …
Якось пішов рясний дощ. Ні-ні, не просто дощ, а рясний. Ні, не такий, як ви подумали – ви подумали не про рясний. Рясний був у нас. Він ішов тиждень. Бо ж він звався «рясним».
Тоді капало звідусюди – з неба, з кущів, з дерев, з бур’янів, із соняхів. Ми з братом сиділи в гарбузовій хатці біля гарбузового вікна й видивлялися той дощ. Так, ми його «ви-див-ля-ли-ся» – бо просто дивитися на нього було замало. Він був рясний.
А гарбузи наші тоді вже не були хатками – вони ставали човниками. Такими щокатими й пузатими, і такими ж рудими, як мамине волосся, човниками.
Дощ ішов, а ми плавали по городу в гарбузовій хатці-човні. Мама сиділа біля одного вікна, а ми з братом – біля іншого. А тато не сидів – він лежав на шпоришевому килимі, поклавши мамі на коліна свою руду голову. Його руки були схрещені на грудях. Ногу він закинув на ногу. І він не спав – він просто заплющив очі й слухав, як цокотить по городу дощ.
Саме так – дощ цокотів. Бо в нього були брязкальця на халявах чобіт – наче дзвоники на неслухняних козенятах, щоб ті не погубились. Не знаю, навіщо було дощу чіпляти ті брязкальця на чоботи. Бо коли він ішов, і так усі знали, що йде дощ. Але брязкальця на чоботях у нього були.
Мама дуже любила слухати, як перегукуються ті брязкальця. «Дзінь-дзінь!» – то з халяви правого чобота. «Дзинь-дзинь!» – а то з халяви лівого. І отак цілий тиждень – «дзінь» та «дзинь». Бо дощ не стояв на місці – він постійно йшов. То в один бік городу, то в інший. А ми сиділи біля вікон нашої гарбузової хатки, яка вже плавала по городу човником, і дивилися на дощ. Тільки тато лежав, заплющивши очі. Удавав, що спить, а сам теж слухав дзінь-дзинькання.
І нам було гарно. Ні, не так гарно, як ви подумали – нам було дуже гарно. Так уже не буває. Бо з гарбузів хаток не роблять, а тільки кашу варять. Та й гарбузи все частіше у Вікіпедії бачать, а не на городі. І дощі перестали бути рясними. І чобіт у них немає. Про брязкальця на халявах я взагалі мовчу…
А в нашого рясного дощу був ще й сірий плащ. Мокрий, як риба зі ставка в кінці нашого городу. І довгий. Коли дощ доходив до одного краю городу, плащ іще тягнувся з іншого. Плащ був широкий, і коли дощ ходив туди-сюди городом, його плащ накривав увесь наш город.
І під тим плащем мокло все. Мокли мамині помідори, мокли татові баклажани, з яких він різьбив для нас колиски та човники. У колисках ми з братом спали, а в човниках плавали по ставку. Мокли соняхи. Соняхів мені чомусь було найбільше жаль. Коли я дивилась на них, то думала: «А гарне б плаття з них вийшло!» Але моя мама не вміла шити плаття з соняхів. Вона тільки з ромашок шила, а із соняхів – ні.
Мокла наша груша. Найчастіше старі копистки тато знаходив саме під нею. Мабуть, тому що навесні та восени копачі відпочивали під грушею і губили там свої копистки.
Мокла наша слива. Мій брат дуже любив сливове варення. Мама завжди варила його так багато, що в кожній гарбузовій хатці на помідорі стояв полумисок. Набігаєшся за день, стомишся, а тоді залізеш у гарбуз, а там – мамине сливове варення. Їси його, їси, уже сил немає їсти. Але все одно їси. Бо не знаєш, що для тебе важче – перестати їсти чи зачерпнути ложкою ще.
Брат любив сливове варення, а я – вишневе. І тато мій любив вишневе. А мама взагалі варення не любила – вона його тільки варила. Мама любила мене з братом і тата. А ще мама любила татові гарбузові хатки. І вишню, яка ставала ще красивішою, коли рясний дощ накривав її своїм сірим плащем…
А ви бачили, як виблискує мокре вишневе листя, коли рясний дощ накриє всіх своїм сірим плащем? Воно так виблискує, як смарагд. Воно стає темно-зеленим, як дорогий малахіт. Воно й на листя тоді не схоже, а на якесь рідкісне каміння…
Отак ми сиділи в гарбузовій хатці й дивились на рясний дощ. Слухали, як перегукуються його брязкальця на халявах чобіт. «Дзінь!» – одне. «Дзинь!» – друге. Дивились на рясний дощ, повертали за ним свої голови, коли він ходив з одного краю городу в інший. І потроху засинали. Гарно ж спиться під дощ, самі знаєте.
Ми з братом засинали першими. А може, першим все ж таки засинав тато? Може, він засинав одразу, як клав свою руду голову на мамині коліна?.. Тепер уже не взнаю, але останньою засинала мама. Вона не засинала, а наче розправляла свої крила над усіма нами – наді мною, над моїм братом, над татом. А знаєте, які в неї були крила? Руді – такі ж руді, як наші гарбузи, як усі ми. А ще вони були теплими. І під ними гарно спалось. Так гарно, як потому вже ніколи не спиться...
Та й ніде не спиться так гарно, як у гарбузовій хаті-світлиці, яку вирізьбив твій молодий та красивий тато. Таких хаток уже не те що не різьблять – їх навіть не малюють. Хіба уявити їх можна…
Ну, ось спробуйте уявити: «Колись ми всі жили в гарбузах. Із них мій тато робив пузаті хати – справжні пузаті хати. Бо мій батько був гарбузовим різьбярем…»
