ПРО ДИВИНУ ЛЮДСЬКИХ ОБЛИЧ ...

Про дивину людських облич

хотів давно я написати.

Та щось казало мні: "Облиш,

нема на що там поглядати"?

 

Але ж – чималенько пожив

і міг весь час цей споглядати.

А ось тепер я уявив,

що можу їх живописати:

 

Я бачив дуже хмурі лиця,

що ніби камінна темниця,

від чого холодом повіє

і серце раптом заніміє.

 

Є лиця, як високе небо,

у що вдивлятися не треба,

бо їх чим більше розглядати,

себе від нього віддаляти.

 

Є – як фортеця, де давно,

ніхто не дивиться в вікно,

хоча колись життя буяло

і все минуло так ввібрало.

 

Є лиця, ніби тая вежа,

що і на вигляд, – як ведмежа,

по ній нічого не впізнати –

для чого їй тоді стояти.

 

Є лиця, ніби той маяк,

що подає постійно знак

і тоді видно крізь туман,

чи то є правда, чи обман.

 

Є лиця, ніби гарна люстра

і як сказав би Заратустра –

Людина – божество природи,

її внікальності та вроди.

 

Є лиця, ніби видні Зорі,

що світять нам отам угóрі,

проміння їхнє всюди сяє

і своїм світлом озоряє ...

 

Писано 4-5 жовтня. Набрано, редаговано 05.10.2016 р. м. Київ