Відривки з поеми «Давня казка» Леся Українка"МКЧ октябрь 2017 - Финал"
Десь, колись, в якійсь країні,
Де захочете, там буде,
Бо у казці, та ще в віршах,
Все можливо, добрі люде.
Десь, колись, в якійсь країні
Проживав поет нещасний,
Тільки мав талан до віршів,
Не позичений, а власний.
І не був поет самотнім:
До його малої хати
Раз у раз ходила молодь
Пісні-слова вислухати.
Теє слово всім давало
То розвагу, то пораду;
Слухачі співцю за теє
Ділом скрізь давали раду.
Що могли, то те й давали,
Він зо всього був догодний.
Досить з нього, що не був він
Ні голодний, ні холодний.
Як навесні шум зелений
Оживляв сумну діброву,
То щодня поет приходив
До діброви на розмову.
Так одного разу ранком
Наш поет лежав у гаю,
Чи він слухав шум діброви,
Чи пісні складав, — не знаю!
Тільки чує — гомін, гуки,
Десь мисливські сурми грають,
Чутно разом, як собачі
Й людські крики десь лунають.
Тупотять прудкії коні,
Гомін ближче все лунає,
З-за кущів юрба мисливська
На долинку вибігає.
Як на те ж, лежав поет наш
На самісінькій стежині.
"Гей! — кричить він, — обережно!
Віку збавите людині!"
Попереду їхав лицар,
Та лихий такий, крий боже!
"Бачте, — крикнув, — що за птиця!
Чи не встав би ти, небоже?"
"Не біда, — поет відмовив, —
Як ти й сам з дороги звернеш,
Бо як рими повтікають,
Ти мені їх не завернеш!"
"Се ще также полювання! —
Мовить лицар з гучним сміхом.-
Слухай, же, втікай лиш краще.
Бо пізнаєшся ти з лихом!"
"Ей, я лиха не боюся,
З ним ночую, з ним і днюю;
Ти втікай, бо я, мосьпане,
На таких, як ти, полюю!
В мене рими — соколята,
Як злетять до мене з неба,
То вони мені вполюють,
Вже кого мені там треба!"
"Та який ти з біса мудрий! —
Мовить лицар. — Ще ні разу
Я таких, як ти, не бачив.
Я тепер не маю часу,
А то ми б ще подивились,
Хто кого скорій вполює.
Хлопці! Геть його з дороги!
Хай так дуже не мудрує!"
"От спасибі за послугу! —
Мовить наш поет. — Несіте.
Та візьміть листки з піснями,
Он в траві лежать, візьміте".
"Він, напевне, божевільний! —
Крикнув лицар. — Ну, рушаймо!
Хай він знає нашу добрість —
Стороною обминаймо.
А ти тут зажди, небоже,
Хай-но їхатиму з гаю,
Я ще дам тобі гостинця,
А тепер часу не маю".
Розтеклись ловці по гаю,
Полювали цілу днину,
Та коли б же вполювали
Хоч на сміх яку звірину!
А як сонечко вже стало
На вечірньому упрузі,
Стихли сурми, гомін, крики,
Тихо стало скрізь у лузі.
Геть одбившися від гурту,
Їде лицар в самотині.
Зирк! — поет лежить, як перше,
На самісінькій стежині.
"Ах, гостинця ти чекаєш! —
Мовив лицар і лапнувся
По кишенях. — Ой небоже,
Вдома гроші я забувся!"
Усміхнувсь поет на теє:
"Не турбуйсь за мене, пане,
Маю я багатства стільки,
Що його й на тебе стане!"
Бачиш ти — оця діброва,
Поле, небо, синє море —
То моє багатство-панство
І розкішне, і просторе.
При всьому сьому багатстві
Я щасливий завжди й вільний".
Тут покликнув лицар: "Боже!
Чоловік сей божевільний!"
"Може буть, — поет відмовив, —
Певне, всі ми в божій волі.
Та я справді маю щастя,
І з мене його доволі.
«Бажаю всім щастя, миру та добра!»
("Желаю всем счастья, мира и добра!")
Построчный перевод.
Отрывки с поэмы «Давняя сказка» Леся Украинка
Где-то, когда-то, в какой-то стране,
Где захотите, там будет,
Потому что в сказке, да еще в стихотворениях,
Все возможно, добрые люди.
Где-то, когда-то, в какой-то стране
Проживал поэт несчастный,
Только имел талант к стихотворениям,
Не одолженный, а собственный.
И не был поэт одиноким:
К его малой хате
Неоднократно ходила молодежь
Песни-слова выслушать.
Это слово всем давало
То развлечение, то совет;
Слушатели певцу за это
Делами везде помогали.
Что могли, то и давали
Он всем был доволен.
ему было достаточно того,
Что он был ни голодный, ни холодный.
Как только весной зеленый шум
Оживлял грустную дубраву
То ежедневно поэт приходил
К дубраве на разговор.
Так,однажды утром,
Наш поэт лежал у рощи
Слушал ли он шум дубравы
Складывал ли песни, - не знаю!
Только слышит - гомон, крики,
Где-то охотничьи горны играют
Слышно вместе, как собачьи
И человеческие крики где-то раздаются.
Стучат прыткие кони
Гул ближе все раздается
Из-за кустов толпа охотничья
На долину выбегает.
И надо же, лежал поэт наш
На середине тропинки.
"Эй! - кричит он, - осторожно!
Задавите человека"!
Впереди ехал рыцарь
Но плохой такой, упаси господи!
"Видите ли, - крикнул, - что за птица!
А не поднялся бы ты с тропинки?»
"Не беда, - поэт отказал, -
Если ты и сам из дороги свернешь
Потому что как рифмы мои убегут,
Ты мне их не поймаешь"!
"Вот еще охота! -
Говорит рыцарь с громким смехом.-
Слушай, же убегай лучше.
Потому что встретишься с бедой"!
"Эй, я беды не боюсь
С ней я и ночью, и днём;
Ты убегай, потому что я, мой пан,
На таких, как ты, охочусь!
У меня рифмы - соколы
Как прилетят ко мне с неба,
То они мне поймают
Уже кого мне надо"!
"Ну, да ты чертовски мудрый! -
Говорит рыцарь. - Еще ни разу
Я таких, как ты, не видел.
Я очень спешу,
А то мы бы еще посмотрели
Кто кого скорой подстрелил.
Ребята! Прочь его из дороги!
Пусть там очень не мудрствует"!
"Вот спасибо за услугу! -
Говорит наш поэт. – Несите меня.
Но возьмите листки с песнями
Вон в траве лежат, возьмите".
"Он, наверное, безумный! -
Крикнул рыцарь. - Ну, трогаемся!
Пусть он знает нашу доброту -
Стороной объедем»
А, ты здесь, подожди, бедолага,
Когда я буду ехать из рощи
Я еще дам тебе гостинца
А теперь спешу".
Растеклись ловцы по роще
Охотились целый день,
Но подстрелили бы
Хоть на смех какое зверье!
А как солнышко уже село
На вечернем закате
Стихли горны, гул, крики
Тихо стало везде и в долине.
Оторвавшись от остальных,
Едет рыцарь в одиночестве.
Смотрит - поэт лежит, как прежде,
На самой тропинке!
"Ах, гостинца ты ожидаешь! -
Сказал рыцарь и стал искать
По карманам. – Ой, парень,
Дома деньги я забыл"!
Улыбнулся поэт на это и сказал:
"Не волнуйтесь за меня, пан
Имею я богатства столько
Что его и на тебя хватит"!
Видишь ты - эта дубрава
Поле, небо, синее море -
Это все мое богатство-барство
И роскошное, и просторное.
При всем этом богатстве
Я счастлив всегда и свободный".
Здесь крикнул рыцарь: "Боже!
Мужчина сей безумен"!
"Может быть, - поэт отказал, -
Определено, все мы в божьей воле.
Но я действительно имею счастье
И мне его достаточно!»
