Листiвка

Поволі вона виростала із власного міста,

Як малюки виростають з дитячих светрів.

Струнка, мов сірник, та настільки ж легкозаймиста,

Вона опинилась під владою кілометрів.

Я вперше її зустрів на вокзалі, у серпні.

Засмага на шкірі креслила міддю ескізи.

Вона мала очі пекучі, майже нестерпні,

І сонцем Мадрида пахли її валізи.

І кожен, хто був у той час на міському вокзалі,

Дивився на неї з жагою, тамуючи спрагу.

Вона була боса. Тримала в руках сандалі

І збірку поезій, - на що я звернув увагу.

Таксисти її обходили стороною,

Шукаючи для поживи простішу здобич.

Й вона поділилася планами втечі зі мною.

Маршрут то був дивний: Берлін – Анкара – Дрогобич.

І ми смакували тепле, огидне пиво.

Під стукіт коліс нам пляшки танцювали в буфеті.

Так вечір підкрався до нас по-шпигунськи зрадливо,

І спеки хижак причаївсь на її сигареті.

А вже коли ранок умив квіти з клумби росою,

Я серцем почув її ніжну жіночу турботу, -

Напівжартома її шепіт: «Не хочеш зі мною?»

І відповідь: «Ні. В понеділок мені на роботу».

Про мене вона не забула навдивовижу,

Та іноді пише: «Привіт», - хоч життя її квапиться.

Я навіть отримав листівку із видом Парижу,

Як згадку про те, що зі мною ніколи не трапиться.