була зима...
Була зима і переддень нового тижня вже майорів.
Чередники в нічному на давній звичай коротали час.
Часи на взаєм коротали спосіб існування для
тих білкових тіл, які і так живуть недовго.
На небі повний місяць - голодному шакалові на згадку
про булочку із м′ясом. Із таким меню незгода
виттям прошила сиплим небо.
Одна вівця, що загубила стадо, не міркувала
опиратись силі, чий музикальний слух легко
мав змогу перелити чашу, і до кошари пленталась
безгучно, з бажанням камні оминати більшим,
ніж купчити, або жбурляти.
Один із пасторів, навчений рахувати
із кулака висмикуючи пальці,
здійняв у здивуванні брови, і крім нестачі,
виявив прибуток світла
у тій частині небосхилу, де дуже тонко в′яжуться діла.
Діла, діла, діла...
Якого дідька пастухам до акцій, іпотеки,
до третейських суддів -
яким не звинувачити дешевше, ніж простити,
і, через те, їх справедливість так безмірна,
як безрозмірна мантія над брюхом.
Високі суперечкі гендлярів за те, з якою поступкой
їм покупця дурити легше, для вівчара, як макогін на ночви.
Не мають діла пастухи до храмових мінял, яким віддати
згірш, ніж віддаватись.
Не мають діла пастухи до сперичання фарисеїв
за споконвічності пророцтва,
за силу віри в пишності обрядів.
Ось зовсім інше діло - вітер, небо, зорі...
Якщо вже сперечатися із кимось - то краще з ними -
у кого дихання чистіше, і глибша незбагненність глибини,
і нескінченність мерехтіння більш самотня.
І зовсім, зовсім інша справа - налаштуватися і чути вітер
і в диханні вітрів прихований відчути сенс
і вслід за ним піти за Новою Зорею.
Як та ковінька в руку, так і стало:
вівчар прослідував на світло,
піднесенний рельєф над обрієм
ще спромогався стримати світанок і знову марно.
На вступі в грот воли спроквола пережовували жвачку,
звільнивши яслі на соломі Малюку.
Прокукурікали пихаті півні
уже без шансу жодного на помилку чи зраду,
несплячі залишились при своїх,
по схилах ніч спустилася до моря,
і з першим пломенем знайшлися
приблудні тіні, не облишая місця снам.
Був перший день і зіроньки сіяли.
Для кожної душі свій народився цар.
Настав і п'ятий день. І розіп'яли.
І скільки душ заблуканих пасе вівчар.
світлина: Різдвяна листівка УПА, 1947 р.,
видавник: Пресове Бюро Закордонного представництва Української Головної Визвольної Ради,
автори (ймовірно): Едвард Козак і Мирон Білинський.
