Штиль мертвий, море Мертве. Грудень. Сіль...

Штиль мертвий, море Мертве. Грудень. Сіль лежить підталим березневим снігом
понад водою дивного відтінку лазурі, що неначе й не вода,
бо навіть пластик кольору такого ніде не стрінеш, скільки не шукай.
Ні слух, ні око звичного нічого довкола не знаходять. Тиша тут
така, що і йорданських муедзинів о п’ятій ранку не почує той
лишень, хто має чисту совість, і, відповідно, спить як немовля.
Ми з Хорстом вже давно не немовлята, ми грішні, як на п’ятому десятку
бувають грішні люди, ми п’ємо забутий у валізі Хорста «Asbach»,
і у розмові повсякчас спливають Салах ад-Дин, походи, Боемунд...
Англійська воскресає, мовби Лазар, коли немає інших спільних мов
і всі забави, танці, процедури набридли разом з пляжем і басейном
пристойного ще ніби «Шератону», минає ніч, і наша гостя з Омська
пішла до себе, голова, мовляв... Та менше з тим. Нам і удвох не нудно,
є «Asbach», і на сході за балконом світанок вже розлив магічні фарби.
Що ж, хоч цього видовища заради у грудні варто побувати тут.
Та Хорст всьому радіє, як дитина. Він з Дортмунда, він скромний тихий вчитель,
спитав три дні тому, чи ж я давно тут, і так, бідака, й не протверезів...
Над пагорбами визирає сонце, розмови нишкнуть, сон перемагає,
аж ось на півдні виникає раптом якийсь незвичний, нетутешній рев,
наповнює молекули, мембрани, півкулі трощить, затискає скроні,
і Хорст, не розуміючи нічого, очима лиш питає: What the fuck?
Хай не одразу, та мені доходить, і я дивлюсь, як пара F-16
в ранковому повітрі перед нами заледве не зріза верхівки пальм.
Хорст теж побачив металевих монстрів, та зовсім втратив мову, і до тями
інтелігента бюргерського штибу приводить лише бренді далебі.
Я щось верзу про те, що то пілоти жартують так, що їм намилять шиї,
і взагалі це дуже характерні дрібні приколи наших ВПС...
Тож, Хорсте, тут нічого вже не вдієш, з середини минулого століття
спливло і крові, і води чимало... Євреї й німці точно вже не ті.