Я її як ляльку крихку беріг
Я її як ляльку крихку беріг,
Шкіра з порцеляни – мов білий сніг.
Хоч казали друзі – усе дарма,
Ти забув, що в ляльки душі нема.
Та уперто спокій її плекав,
Спати під бавОвняну ковдру клав,
Сукні із найтонших шовків кроїв,
І стояв на варті життя та снів.
А коли знов чув: «Не люби, покинь!»,
Сумніви усі я ховав до скринь,
Замикав ті скрині у темний льох,
Щоб ділити щастя моє на двох.
Хоч мені твердили, що ляльчин сум –
Це лише над щирим коханням глум,
Та коли безслідно пішов в грозу,
На очах у ляльки узрів сльозу.
