Сонце же́вріє ще

Сонце же́вріє ще, як остання надія смертника,

Спонукає на ніжність святого та нігіліста.

А бажання любити - неначе заповнена вщерть ріка,

Заливає по вінця розхристану безвість міста.

 

Нам шепочуть осики: "Ви чуєте? День пішов."

Пригадаються риси минувшини позабуті.

Розверзається небо, як операційний шов,

Знов кровитиме обрій, аж доки настане сутінь.

 

Сутінь часто несе відгомін далеких гроз,

Десь, напевно, везуть хмарки життєдайну воду.

Місяць сходить над нами - розчулений, мов Христос,

Котрий бачив з хреста обличчя свого народу.

 

Здичавіла самотність чатує десь поміж зорь,

Завиває від ту́ги! Блищать її змучені очі.

Мені вжитися в роль допоможе друг-алкоголь,

А зсередини череп зла думка про зашморг лоско́че.