ПАМ’ЯТАЮ
***
Усе я пам’ятаю...Хутірок
Десь у ярузі, біля поля,
Де мама з слізьми на очах
Прийшла зі мною, немов доля.
Вона тремтіла і молилась
Все щось про себе... Водночас
Чогось при спогадах боялась
Розповісти про жах хоч раз.
Тоді я зовсім був маленький,
До школи ще я не ходив,
Не знав тоді, що дім старенький
Був для матусі, як сто див.
Він залишився на всі роки
Багато літ тому назад,
Де вона жила в радість, поки
Її не взяв тяжкий тягар.
Від дому, милого порогу
Її, дівчину молоду,
Забрали у полон, в тяжку дорогу
На довгі роки... Жалобу...
Вона кричала: „Порятуйте!..
Нащо Німеччина мені?..”
Та в сльозах: „Геть. Мене
не бийте...”
Пішла під руки в хмарні дні.
Тягар той був для неї довгий,
Такий принизливий, страшний,
Лише у снах своїх коротких
Свій дім шукала та своїх.
Літа минали, біль зростав,
Слізьми вмивалась кожен раз
Та, до ікони припадавши,
Молилась Богу водночас.
Вона просила, щоби мати
Журбою, криками, слізьми
Не обіймала стіни хати,
Не тужавіли з болю дні.
Сама ж на Бога сподівалась,
Що швидко місяць, день мине,
І він побачивши, що сталось
Її додому поверне.
І Батько наш Небесний, чуйний,
Почув страшенний крик душі
Та повернув матусю в рідний
У дім весняний уночі.
То був не сон, то горе сталось,
Коли матусенька моя
Під пліттю з болем опинилась
В страшенній доленьці одна.
Вона це довго пам’ятала,
По суті, все своє життя,
Але добро не розтоптала,
Як і усі в ній набуття.
Найбільш за все любила мама,
Свою матусеньку, сестру,
Івана – брата...Їм співала
Про долю, доленьку свою.
Також любила рідну мову,
Співала пісні протяжні,
Вела завжди про це розмову,
Про добрі спогади ясні.
Тому і я все пам’ятаю,
Забути це не в змозі я ,
На жаль, як мама, не співаю,
Та проте інше маю я.
Її я голос досі чую,
Він найкрасивіший, дзвінкий,
За все я матінку шаную
Й за те, що я не був сумний.
З дитинства завжди, як і досі,
Я все прийняв у спів віршів,
Тому мелодії так схожі,
Хоча їх ще не завершив.
Мій спосіб спогаду — підтримка,
Зібрати хочеться усе,
Щоби з’являлась враз картинка,
Мій вірш її не зіпсує.
7.12.2011
