ЗНЕДОЛЕНІ ЛЮДИ
Знедолені люди не мають жалю,
За тисячу гублять Державу свою.
Нічого не вдієш, — мовчали усі,
Коли пролунало, — я сам по собі...
Тільця позолота захмарила зір, —
Штовхає у пащу, неначе вампір.
Жадоба урвати хоч жменю пшона,
Ведуть у безодню, до пляшки вина.
Спіткало велике страждання людей,
Немов всі сказились, не хочуть ідей.
Не слухають навіть розумних речей,
Бажають весілля, та більше грошей.
Не бачать нічого, бажають утіх,
Тривожить загиблих, лунаючи сміх.
Сумна полонина, скрізь привид лісів,
Вражає великою кількістю пнів.
Та доки народе собі не збагне,
Що наш пароплав українській тече,
Та поки байдужість в собі не убити,
В ярмі аж довіку на пана робити...
На спину насіли чорти у пітьмі...
Яким не здавався б могутнім собі,
Не легко, козаче, кількох подолати,
Коли побратимів нема, де шукати...
Nikvoron
