Згадають нас
Роки проходять чередою,
Стає все більше сивини.
Давно не бачились з тобою,
Мене ти в цьому не вини.
Тепла твого не відчуваю,
Немає радості в душі.
На світлину поглядаю,
Сиджу, сумую у тиші.
Осиротів без тебе, мамо,
Так рано ти від нас пішла.
Почав сивіти дуже рано,
Поїхав сумно із села.
Без тебе важко було жити,
В роботі біль свою гасив.
Мене навчала ти не нити,
Тепер дітей цьому я вчив.
У снах приходила до мене,
Твоє тепло я відчував.
Спостерігала ти із неба,
Чи вірно шлях я свій долав.
А на шляху таке бувало,
Що не хотілось далі йти.
- Іди, синок, - ти говорила,
- Свій шлях достойно, щоб пройти.
Всі негаразди я долаю вміло,
Життя вершину покорив.
А серце ще чогось хотіло,
Щоб написав тобі віршів.
Я написав багато, мамо,
Про тебе, брата і село.
Мені здавалося, що мало,
Тоді мене і понесло.
Залишу внучкам це творіння,
Вони колись згадають нас.
Не забувають хай своє коріння,
Коли настане слушний час.
Прошу я Бога і благаю -
Нехай їм щастя надає.
Здоров`я і добра бажаю,
Ніхто хай горя не знає.
Родину щоб не забували,
І шанували пам`ять всіх.
Увагу на батьків звертали,
І не засмучували їх.
Я, мамо, всім добра бажаю,
Пишу з любов`ю ці рядки.
Вони читатимуть їх, знаю,
І нас згадають залюбки.
